ТАТО ПАРТИЗАН
Історії отримувачів гуманітарної допомоги від ShelterBox.
- У нас немає іншого виходу, як прагнути до цієї перемоги, і вона починається з кожного з нас. У кожного з нас є певний хист до чогось, і згуртувавшись, ми досягнемо мети. Головне – не йти хто в ліс хто по дрова. Щоб ми були дійсно свідомими громадянами своєї країни. Я завжди кажу: “Я Українка до останнього подиху”.
Мелітополь окупували з перших днів повномасштабного вторгнення. Про це можна писати багато і дуже різного, але краще про це розповість сама Ксенія.
- Це було 24-го лютого саме після обіду, ми, мешканці Мелітополя, називали ту місцину “ворота до Криму”. І саме звідти веде дорога до Криму. Ми побачили танки. Звичайно, ніхто не міг навіть подумати, що це була ворожа техніка. Вони були без розпізнавальних ознак. Потім виявилось, що це були військові РФ. Що саме мене звичайно дуже-дуже сильно ранило, це коли почала масово йти військова техніка головним проспектом нашого міста. Це були каравани. Нескінченний потік, це, по-перше. По-друге, масове розкрадання сільгос техніки. Вона вивозилась нереальними масштабами. Це було видно з вікон нашої квартири на центральному проспекті нашого міста. Перший тиждень окупації: було страшно виходити, тому що постійно були перестрілки, було мародерство, просто військоваа техніка їздила як громадський транспорт. Окупанти були просто на кожному кроці. Перевіряли документи, боялися висловитися (ми, Мелітопольці) на підтримку України. Взагалі слово українською мовою сказавши, можна попасти до комендатури (військова організація, що призначалася для забезпечення правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах СРСР та Російської Федерації) . Пресинг почався і наростав все більше. Ну звісно, знаходитись там було вкрай важко.
Ксенія виїхала з окупованого Мелітополя в липні через Крим і до Польщі разом з чоловіком та мамою. У грудні того ж 22-го Ксенія отримала телефонний дзвінок. Це був колега батька. Сам батько був у реанімації у вкрай важкому стані. Його збило авто окупантів, як каже жінка, скоріш за все через його проукраїнську позицію та ймовірну партизанську діяльність. Рейди на його квартиру проводились і раніше, та, на щастя, тата тоді не було вдома. Повернулась до України Ксенія лише з мамою. Чоловік залишився жити у Німеччині.На щастя, незважаючи на великі складнощі та довгий шлях через Росію та Білорусь, Ксенії з мамою вдалося вивезти з окупації батька. Чоловік був у важкому стані без мовлення та здатності самостійно пересуватись. Завдяки волонтерам, в Україні, його доправили одразу до центру реабілітації. Згодом, сім’я перебралась до Стрия.
- Те, що сталося з моїм батьком, є саме його проукраїнська позиція. Спершу по будинках сповіщали комендатуру, їхню так звану міську адміністрацію, про те, що є люди, які мають проукраїнську позицію. Батько часто необережно висловлювався в адресу окупантів. І таким чином він поплатився за це все. Ще до того, що з ним сталося, я не виключаю того, що він міг бути учасником певних партизанським рухів. Я не могла з ним говорити на ці теми по телефону. Але я маю таку підозру. Є люди, які бачили його в таких місцях, в яких він не мав бути. Я думаю він просто жорстоко поплатився за те, що виступав в інтересах своєї країни.
З того часу жінка живе в Стрию зі своїм батьком та матір’ю. Найважче те, що за татом постійно потрібен догляд.
- Найголовніша проблема – це житло.. Єдина працююча особа в родині це я (Ксенія викладає англійську - ред.). Мама не може фізично. Тата ні з ким не залишиш і самому важко. Це дуже дорого для нас 6000 грн на місяць плюс комунальні послуги. Якби ми всі були здоровими, я маю на увазі наш склад родини, ми могли б знайти гуртожиток, на безкоштовній основі чи соціальне житло. Але батько специфічний. Можуть бути напади агресії через травму. Тобто нам потрібні певні умови для життя.
Команда Фонду Громади “Рідня”, що видавала гуманітарну допомогу ShelterBox в Стрию, аби надати їм допомогу спеціально продовжили свій робочий день. Тоді нікому було сидіти з батьком і Ксенія запитала, чи можна отримати необхідне пізніше за зазначений час видачі, пояснила ситуацію. Працівники увійшли в положення і дочекалися.
- Ці люди, що видавали допомогу від ShelterBox, вони дійсно відповідають тим вимогам, які я вважаю мають бути в таких організаціях. І вони мають працювати не лише для зарплати, як звичайна людина, вони мають бути людяними. Це має колосальне значення, для такої категорії людей як ми, для ВПО.
- Найкориснішим для нас було на той момент це отримання матраців, тому що ми орендували житло. Я не можу навіть виділити, що було окремо для нас уже дуже важливим. Наразі ми дуже обмежені фінансово. Кожна допомога різного плану, хай це буде пральний порошок, олія, пачка якоїсь крупи – це для нас вже суттєво. Це економить наш бюджет.
- Ми зрозуміли, що світ має багато добрих людей. Я свято вірю, що дійсно добрі люди перемагають. Я вам надзвичайно дякую за надану допомогу, і звичайно, за те, що ви маєте намір не просто видати ці набори, аби поставити галочки і підписи. Ні, найважливіше те, що ви приділяєте ваш час на те, щоб дослухатись до людей, які пройшли чисельні страждання та випробування життєві, які взагалі не можна зрозуміти нормальній людині у нормальному часі, не у війні. Ну я вам вдячна. За те, що ви вислухали нас, за те, що ви почули нашу історію. І я б дуже хотіла, щоб вона була почутою. Вона не є унікальною і єдиною в своєму роді. Але вона є однією з мільйон. Ми маємо це побороти.